пирськими ніздрями, бухаючи полум'ям з очей, схрищувалися з кошлатим загоном у вовчих шкурах та з гнідим закутим у сталеві панцери загоном… І знову тихо, без окликів і брязкоту зброї, сливе без тупотняви, загони розминалися, звертали в різні боки, в'юнилися по арені й довкола себе так принадно, гармонійно й велично, немов їхні рухи були слухняні якійсь чародійній, десь за пругами світу співаній пісні…
Так тяглося довго. Четверта й п'ята година дня минали, а вояки й коні, без спочивку й без утоми, складали з сили своєї та з зручности своєї честь богові світла й краси, власній писі та людській розвазі.
Люди розважалися. Розпізнавали у вояцьких загонах знайомі або дорогі обличчя, вигукували знані або славетні ймення; короткі, шалені оплески вибухали, змовкали, вибухали знову, вривалися, як підтяті ножем цікавости: що буде далі? Не залунали вони, як звичайно малося, коли ввійшов цісар. Веспасіян прибув дуже пізно; нарід майже не зауважив його прибуття й тоді лише коротко, розгублено повітав його, як Тит, побачивши батька, помахом списа вишикував у лави свої загони та, вкупі з загонами, віддав цісареві військову пошану. Було завідоме, що цей син і батько люблять і підтримують один одного обопільно. Чимало людей спостерігало натомість з'ядливі погляди, що ними другий цісарський син зорив за своїм старшим братом.
