Сторінка:Міртала.djvu/212

що зблискував темним глянцем. Золотий, з розпростертими крилами орел облетів довкола чотирикутника, і золотий спис знову заколивався в повітрі; чотирикутників мур розламався, ліс блискучих вістрів розпорошився; щити шкіряні, сталеві, бронзові знеслися у вояцьких руках понад їхні голови, а з напнутих сагайдаків сипонуло в них дощем стріл та дротків. Як ливний дощ, що спадає на металеві підклади, стріли й дротки дзвонили по щитах; од густої їхньої хмари стемніла враз арена, аж розвидніла, і навколо неї з'явився знову вінець з коней і їздців, нерухомий, отжеж, як веселкою, виграючи мечем. Так у грецькому, пірійському танкові, що з нього, може, взяли початок ці троянські герці, дівчата грали з лютнею, кидаючи її одна одній навзаєм з рук до рук. Чоловіки й вояки заступили лютню мечем. Широкий Титів меч, киданий, схоплюваний, подаваний далі, літав ніби в повітрі, розсіваючи з держака, здобленого в діяменти, дощ кривавих, зелених, блакитних блясків. Він облетів величезне коло й ані разу землі не діткнувсь, ані жодної не закривавив долоні… аж вгору, до височин орла на шоломі зніс його цісарський син, і на цей знак вояцький вінок розірвався, задзвонив у щити, і знову тракійські коні, як сніжисті лебеді, зносячи, здається, над моріжком у біль зодягнених їздців, ішли на стрівання чорним бігунам з орлячими крилами; еспанські бойові коні, тендітні й вражливі, з тремтячою шкурою та