під небом на золотих струнах вояцьким танкам, що заточуються на його хвалу на зеленому дні величезної улоговини.
Кілька голосів перетяло урочисту тишу, волаючи:
— Енеїда! Енеїда! божистий Вергілій!
На дзвеньк імени улюбленого давно вмерлого поета сила люду на знак пошани повставала з своїх сидінь. Те, на що вони дивилися, було правдиве відтворення старовинної забави, що її найбільший з-посеред їхніх поетів оспівував у латинській епопеї. Це ж бо розгортався перед ними рядок з тієї епопеї. Повставали на мить з трун найдальші предків'я. В цьому рядку й у цьому образі зарнули й потопли всі сторонні пристрасті й дрібні всілякі марноти. Все наголо згромадження, як один чоловік, посхилялося над ареною, попростягало руки, а з повних, задвижілих його грудей вибухнув одностайний, грімкий, короткий, бо пристрасний, крик:
— Sophos!
І, як стій, принишкло знову, але натомість дно видолинку закипіло рухом, загримотіло тупотнявою, задзвонило брязкотом зброї й мечів. Спокійний і урочистий ритм замінився там на хвиткий військовий, бурхливий. Замість у тиші принадно сплітатися й розминатися один з одним вояцькі загони наїжачилися вістрями списів, на раменах сперли витягнені сагайдаки, щити позносили до грудей
