Сторінка:Міртала.djvu/209

гарячими віддихами тисяч людських грудей. Цікавість, пошана до старовинного ігрища й тих, хто брав у ньому участь, пооповивали всі вуста, натомість широко порозплющували розполуменілі очі. З шляхетських і сенаторських сидінь посхилялося над ареною багато чоловіків і жінок із зблідлими від зворушення обличчями, шукаючи й зорячи очима за своїми найближчими та найдорожчими, що знаходилися в оружній юрбі. Поза межами амфітеатру залягала також непорушна тиша. Дахи кружґанків вкривали юрби, що, не маючи змоги дотовпитися до середини амфітеатру, хвилювалися передше й горлали, але на відгомін сурм, що подавали ознаку за початок видовиська, запали в урочисту мовчанку й стояли тепер на тлі темноблакитного неба, подібні до строкато розмальованих стін, похилих до місця ігрищ. З ясного небесного блакиття охолодженого отарами білих хмар, що пливли по ньому, зливалося на моріжки, статуї й квіти Марсового поля тепле й рясне світло. Чутно величний шум Тибру й перлистий шемріт водограїв; навколо Фламінського цирку мідяні маківки колон пломеніли огнястим вінком. А на стрільчастій верхівці обеліску виразно проглядам потужна постать божистого юнака; його вся в соняшних іскрах ліра оживала, тремтіла, миготіла, і, здається, що в цій пристрасній та урочистій тиші треба тільки но напружити слуху, щоб вмить, почути, як Феб Аполон приграє