загонів, що витягалися на арені довгою смугою, та, станувши на чолі їх усіх, високо зніс свого золотого довгого списа. Це був Тит.
Оплески та крики, помірні внизу, гарячіші всередині, на горішніх поверхах шаленіли ще і ще від їхнього гуркоту тріскотіли підмостки будови та, здавалося, кипіло чисте, щодалі гарячіше повітря, коли величезний вінець коней і їздців облямував довкола зелену арену. Золотий Титів спис знову блимнув у повітрі, вінець розірвався, загони вишикувалися у чотириконні лави та повільним спочатку, а щодалі все швидшим, але ж раз-у-раз поважним і ритмічним кроком почали линути й звиватися по арені.
Без слова оклику, без брязкоту зброї й майже без тупотняви копит витягнені в довгий рядок кінні й збройні загони линули назустріч собі, розминалися, звертали в різні боки, звивалися в кола й гірлянди, в'язали стьожки молодих голів у зелених вінках з бронзовими потоками шоломів, ліси дротків і списів з гущиною напнутих луків. То легкі й зальотні, то могутні й грізні, звивалися вони по арені довкола себе зі зґрабністю птахів, із гнучкістю зміїв, із грацією, принадністю, гармонією й такою тишею, немов їхні рухи були слухняні чародійській, довгій, десь за світами співаній пісні.
Оплески й крики змовкли, їх заступило подібне до морського шуму жеботіння, але й воно стихало поволі, аж розтопилося в тишу, каламучену тільки
