Плечі й груди окривали їм вовчі шкури; їхні ноги були окриті грубою шкурою; в руках їжилися натягнені сагайдаки й важкі довгі залізні списи. Був там ще один загін, що їхав на еспанських гинких, з тремтливою шкурою конях, з малими щитами й шоломами з мистецьки витисненої шкури, з короткими, викривленими мечами при боці і сталевими списами в руках; був і інший ще, останній, що його африканські чорні, як ніч, бойові коні ступали велично, а потужні високі їздці могутньо виглядали в повному щиро-римському озброєнні: в панцерах, окритих промереженою бронзою, у високих шоломах з орлячими крилами, в сандалах, що окривали ноги волоками з шкіряних поворозок, з величезними, ввігнутими, що від рамен до колін сягали, щитами й довгими двосічними мечами в повизолочуваних та повирізьблюваних піхвах. Кожен з цих загонів мав свого ватажка, що їхав окремо на його чолі. Але ледве той, що стояв на чолі останнього загону, з'явився в розчинених воротях, амфітеатр загув, загримотів, завив борвою оплесків і криків.
На чорному коні, в злотистому панцері, з обличчям, півокритим шоломом, що з нього, здавалося, збивався горі золотий орел з розпростертими крилами, тримаючи в руці, як легку пір'їнку, величезного щита з вирізьбленою на ньому Химерою з левиною головою й гадючим хвостом, прямий, ставний, пишний, блискавкою полинув він вздовж
