Але ж ніхто, ані сам простолюд, не спостерігав того, що діялося на його лавах. Минала третя година дня; цісар усе не прибував. Старий, хворий, згрублий у вояцькому житті, а понад усе заклопотаний грошевими справами, Веспасіян не любив бучности й громадських свят. Чи ж мали тому тисячні юрби чекати на нього в задушному стискові? Чи ж заради цього не буде дотримано звичаю, що наказував розпочинати громадські забави зараз по схід сонця, та важливіших ще понад цей звичай приписів, що наказували святкувати присвячений богам день від самого його початку? На горішніх поверхах вчувалося вже немов погамоване ремство знетерпливленої юрби; нижче обличчя похнюплювалися з незадоволення й вуста пересміхалися саркастичними усмішечками. В лавах шляхти, сенаторів, надвірних, філософів, артистів, шикунів і гультяїв різноманітні чвані, нехоті, урази, пригадування та марноти малися за добру піджогу, що в ній малісінька іскринка могла розжевріти тихі, але небезпечні пожежі. Сам патрон дня, Феб Аполон, здавалося, гнівиться з піднебесної верхівки свого обеліску на людей за відтягання з одданням належної пошани його святові та з семираменної корони своєї, що в сонці купалася, шпурляє їм у вічі жахні блискавки.
Як стій, на лавах шляхетства та по багатьох сенаторських ложах розляглися гучні довгі оплески; натомість простолюд, що тихцем до цього часу
