Беренічину ложу то з виразом незглибного жалю, то шаленої зненависти.
З Юстових уст злетів короткий, притьма притлумлений окрик:
— Йонатане!
Навіщо він сюди прийшов? Яким чином, чому, з якою метою вдерся він помежи цієї юрби, де його можуть впізнати тисячі очей, де виказати на нього можуть тисячі вуст? Яка думка, який шалений замір зродитися міг у розпаленій голові цього чоловіка, що стільки вже бачив крови й мук, стільки все зазнав розпачів і злиднів, що здатний був зважитися на все?
Зі зблідлим обличчям загадався Юст якусь хвилину; потім із пошаною похилився над Агріпою й прошепотів до нього кілька слів. Мовчазний Агріпа з байдужою ласкавістю схитнув головою на знак призволення; Юст поспіль із кількома служниками вийшов із трибуни, а за хвилину на котрійсь з призначених для простолюду лав запримічено такий рух, немов би хвиля, що тілько йно насунула, порозкидувала там строкате людське море, коючи посеред нього вільне для себе місце.
Там зачувалися вже голоси „дезигнаторів“, що силкувалися уторувати комусь дорогу, хто, як секретар халкідійського царя, мав право у гурті з своїми товаришами сісти на почесному серед простолюду місці.
