блискучих ношів, оточених кінним відділом озброєних у луки й окритих звірячими шкурами німців з розмаяними на вітрі патлами русявого волосся. В такій поста проходив завжди римськими вулицями похід єврея Агріпи, царя подарованої йому від римських владарів маленької державки, Халкіди. Цим фантастичним майже царюванням ділився він із своєю сестрою і разом з нею — може, через неї — користав з найвищих тут гонорів та відзначувань: ліктарів, сенаторського одіння й військової варти. Похід цей промайнув за легким мереживом зачиненої брами. Натомість при вершечку кількох мармурових східців, що спускалися до порожньої аж по цей час трибуни, з'явилася чарівної вроди жіноча постать, і, хто зна яким понята почуттям, наче прикипіла на хвилину до місця.
Чи, може, в цей день, коли остаточно мала розв'язатися її доля, вид чужинців збудив у її серці чи сумлінні приспану, звичне, турботу або гризоту, чи також, може, хотіла вона хутчіш указатися цьому народові у всій пишноті краси й багатства та дозволити, щоб якусь хвилинку він міг озирнути від голови до п'ят постать своєї майбутньої володарки? Вона не була вже молоденька, і оцей власне дійшлий вік, надаючи її кшталтам силу й повну розквіту, окривав її істотно царьскою пишнотою. Силою й пихою дхнуло від її постаті; від рис її обличчя та одягу повівало сходом. Хто знає,
