Сторінка:Міртала.djvu/195

Цю сторінку схвалено

за це. З недбалими рухами великого пана, що аж ніяк не бере до серця балачок різної наброді, в поставі та одягу людини, що почуває себе занадто молодою ще та значною, щоб зазнаний удар міг її допровадити до розпачу, з'явився він у трибуні посеред великого й веселого оточення, чарівний, невимушений, пишний.

Його голосних і злегка тільки заправлених в іронію жартів чули навіть ті, що сиділи оподалік; він із запалом деклямував якогось любовного, оце зараз складеного сучасним поетом вірша, похилявся до Фульвії й у зальотних словах висловлював їй своє захоплення з її краси та, до речі, і з пишноти клейнодів, що окривали її.

І лише раз, однісінькій раз, у той момент, коли цісарський син Доміціян, стрункий, блідий, пролисий вже юнак, в оточенні багатьох можновладців, що межи них горували люди у військовому одягу, з'явився серед шарлатів, залочень і різьб цісарської ложі, недбале й упоєне веселістю Ламіїне обличчя прибрало такого вигляду, немов у одну мить з нього спала машкара. В цю коротку, як оком змигнути, й швидку, як блискавка, мить воно показалося зім'ятим і розпаленілим з розпачу та гніву. З запаленілих раптом очей зневаженого, на хоровите й злісне спокусникове обличчя стрілив погляд, повний похмурої й скаженої зненависти; проте, зразу ж, дуже швидко, весела машкара знову окрила Ламіїне обличчя, і лише його погляд