відповідав йому, та ж вище за нього здіймався, соняшний обеліск, де, на стрільчастій верхівці, в поставі могутнього юнака, з довгим волоссям і семираменною на ньому короною, з лірою в руці й пастухівською ґирлиґою біля ніг, стояв бог світла, розкошів, молодощів і творчих поривань — Феб-Аполон. Побіля стіп саме цього обеліску, кружкома оточуючи цілий обшар колишнього місця народніх рад, зносилися побудовані на кшталт амфітеатру багатоповерхові сходи, а внизу порозставлювані були великі приоздоблені в шарлат і позолоту трибуни й ложі.
Найстарезніші з дідів притямлювали, що за часів їхнього дитинства на цьому саме місці Октавіян-Август тішив око людське троянськими ігрищами. Тепер знову на просторій арені, засланій м'яким та вдосталь зрошеним килимом моріжку, малося побачити ці ігрища, що в них до того ж брали участь не наймані блазні й стрибуни, не брутальні циркові погоничі, не в неволі зроджені гладіятори, не улюблені навіть музики та декляматори, а численна, блискуча молодь двох найвищих в державі станів: сини сенаторських та вояцьких родин. На чолі їх, найменований у цих ігрищах за короля молоді, мав стати цісарський син, недавній звитяжець Юдеї, з краси, мужности й талану вславлений Тит — майбутній цісар.
Минала перша година дня. Сонце, сходячи за Капітолійським пригорком, виповнювало блідаво
