Що за наступника по доброму й мудрому Нумі може прийти колись суворий і гордовитий Тарквіній, була це для римського народу наука, що з неї він користав протягом довгих віків. Все минулося. Дзвеньки мстивих серпів, що стинали Тарквінієве жниво, щоб його на ознаку огиди шпурнути в річні вири, час замінив у луну, що чимраз слабше бреніла в устах і серцях далешніх поколінь. Але жила ще жмінька людей, що серед неї, найменоване ім'ям бога війни поле та острів, що зносився посеред річки, увікопомнювали пам'ять за незвичайну історичну подію, за оту звитяжну боротьбу справедливости з принукою.
Цісарський Рим виповнював сьогодні гомоном бурхливого життя й блиском величезних багатств колишній Торквініїв лан. З одного його боку, за жовтим пасом річки, застебнутої дорогоцінними застіжками мостів, мерехкочучи, ніби клейнодом, осяйним островом, де „зносяться храми і кружґанки“, сунув широкою базальтовою стягою битий шлях, званий Тріюмфальним, а понад ним Ватиканський пригорок вимальовував на небесній блакитті хвилясті свої схили й спускав до річки темну гущавину своїх садків, окритих, сріблястими під сонцем, стінами легких забудовань.
Просто річки з мостами та островом, Тріюмфального шляху та оповитого в садки Ватикану, зі схилів Квіриналу й Капітолію широкі, вислані ствердлою лавою вулиці, неоглядними рядами палаців
