весен і стільки ж ото вже зим минули відтоді, як тремтить вона під вістрям меча у левових зубах та у ворожім ярмі. І ось я стала, як крук, чорна, я, що біла була, як голубка, бо оселя моя сплюндрована й земля безлюдна!“
За Марсове поле в Римі ходили старі перекази, цілком не подібні до тих, що принадою поетичних спогадів усвячували Егерійський гай. Там листва й струмкові хвилі розповідали за доброчинного царя — праводавця та за добру його фею. Тут, озброєні загони, що сходилися для військових вправ і оглядів, брязкотом зброї й галасом показових боїв, протягом довгих століть пригадували криваву боротьбу народу, що визволявся з-під лютої руки Тарквінія Гордовитого. Красномовна римська літопис розповідає за ці перекази такими словами: „Справу за Тарквінієву маєтність віддано на розсуд сенатові. Непогамований гнів узяв гору над іншими міркуваннями… Тарквініїв лан, межи Тибром і містом, присвячено Марсові, а саме під цей час вкривало його буйне, під серп достигле вже збіжжя. Наслана юрба викосила геть чисто все, а колосся в зерні все до крихти повкидала до Тибру. Чорториї винесли це жниво на мілизну, там його стужавлювала навала мулу, аж повільно повстав острів, що сьогодні на ньому зносяться храми й кружґанки“.
