стояла за блискучою від позолоти балюстрадою пряма, нерухома, затопивши в ньому очі, що в них жах перемішався з укоханням. Юрба, що за хвилину перед цим тислася була до казальниці, не потягла її за собою. Обома руками вчепилася вона в поруччя балюстради й не дала потягти себе цій людській хвилі, що бурхливо спадала з мармурових сходів. Невимовним жахом, що від нього серце зледеніло, пройняли її розгортані Йонатаном образи жахних убивств і безголов'я. Ні за що в світі не спромоглася б вона зблизитися до цього чоловіка, ані бодай пучечкою доторкнутися до блискучої цієї криці, що тисячі разів заринала в людській крові. Ноги не слухали її, кривава імла застелювала очі й тількі дрібні долоні корчево, з несподіваною силою, стискали металеве поруччя, що було під цю хвилю за єдине її підпертя та оборону. Проте, не могла вона одірвати повних жаху й побожної покори очей від цього чоловіка, що так довго боровся й терпів. Аж, врешті, раптом глянула вона по збуреному морю похилених до землі людських тіл і голів. Безмежний жаль, болісне співчуття, стріпонулось на її обличчі. Осунулася навколюшки, чолом притислася до повизолочуваного поруччя й слізьми землю стопила, коли в задушному повітрі й тьмяному світлі божниці гучали останні рядки пісні:
— „Доки ж, споконвічний, доки ж голубку твою ув'язнюватимуть пташникові сітки? Стільки ж ото
