В ту ж мить розлігся гуркіт ніг, що падали навколюшки, та тіл, що ринули на землю. Вир облич старих і молодих, чоловічих і жіночих зник, бо всі чола діткнулися до мармурів підлоги або, низько спохилені, позатулялися долонями, а в задушнім повітрі й димовім світлі залі вибухнув могутній спів:
— „Вовки й ведмеді сплюндрували мою землю, що була за мою радість, мене ж завели в неволю, а ніхто й не боронив мене, ніхто й справи моєї не судив. І ось я, як крук чорна, я, що біла була, як голубка, бо оселя моя сплюндрована й земля безлюдна!“
— „О, якжеж, споконвічний, принизив ти свої діти! Слава твоя облишила божницю нашу, і чужі вояки бавилися з таблицею домовлення. І ось стою я, як крук чорна, я, що біла була, як голубка, бо оселя моя сплюндрована й земля безлюдна!“
Випростаний й мовчазний стояв на казальниці Йонатан, поволі й глибоко віддихаючи, як хтось, що спочиває по доконаній справі. Лагідність, що походила з цієї доконаної справи, позначалася на його розполум'янілому й темному обличчі. Доконав того, що за його розумінням було за святе його завдання; словами своїми додав людям духу для справи, що боронити її збройно сам він уже не міг. З гордістю, поволі обводив поглядом довкола божниці, аж затримав очі на жіночій постаті, що одним-одна серед похилених і тремтливих голів
