обійняти й у своїх руках колихати оту зброю, мов дитину. До холодної й блискучої крицевої поверхні припадали вуста юнаків і дівчат, і зливав її дощ сліз, що капали з пригаслих зболілих очей. Були такі, що на їхніх обличчях позначалася боротьба. Відраза, що вчували вони до вбивства і крови, якась висока засада, зачерпнута в котромусь із багатьох та різноманітних струмків народньої традиції, проймала огидою ці спохилені над мечем голови.
Горій, визнавець лагідної Гіллелевої науки, кількаразово вже схилявся над завзятцевою зброєю й кількаразово ухиляв від неї пекуче, страдницьке обличчя; аж, нарешті, одне з почувань, що змагалися в ньому, взяло гору, і його вуста в довгому, залюбленому поцілункові спочили на зимній криці. А втім, він відразу ж випростався, простяг до вівтарю свої руки та з скорботним, тужним вибухом крикнув:
— О, споконвічний! дивись, що з народом твоїм вчинили його вороги! Он цілує він знаряддя смерти й хвалу віддає вістрю, що кров розливало!
— Найгірша з кривд, що зазнали ми від наших переможців, є о, Горіє, влита в людські душі отрута зненависти!
Ці слова здушеним шепотом вимовив Юст, що його очі зажерливо, втім, затоплювалися в мечеві Івана з Гішалі.
