у мурованих стінах юрбі щось закипало й клекотіло раз-у-раз гарячіш та голосніш.
Стоячи на казальниці, Йонатан докінчив оповідання не тільки за зняту війну й закінчену поразкою облогу столиці, а також і за власну втечу з ворожих рук та за довге, многолітнє туляння по негостинних сірійських містах, грецьких морях і островах, африканських пекучих і відлюдних пустелях. Кінчаючи, підвів обличчя, високо зніс руку, і в корчево затисненій долоні показав короткий, закривавлений меч Івана з Гішалі. Всі позводилися. В задушному повітрі величезної залі, у мглявому хоча й достатньому світлі лямп, що з них божничні послугачі підрізували гноти, але ж не могли розігнати густих ниток диму, навала голів і людських рамен тислася до казальниці. Всі вуста були відкриті, всі очі знесені догори, туди, де, над цим людським виром пануючи, Йонатан, дивно притихлий, немов з гідністю жерця у поставі, спохиляв до очей і вуст тих, що до нього зближалися, гостру, двосічну пам'ятку славетного чоловіка. Не говорив більш нічого; вони, навпаки, говорячи, стогнучи, плачучи розглядали зброю, дотикалися її, притуляли до неї вуста. Забуваючи за найважливіші обрядові приписи, жінки змішалися з чоловіками й тислися також до народніх святощів. Були тут матері, жінки, сестри тих, що полягли, б'ючись обіч з Іваном із Гішалі. Котрась з-поміж них зробила такий порух, ніби хотіла
