тяжкі бані храмів і базилік, темні склепіння арок та посрібляні від місячного сяйва пасмуги кружґанків, Рим, здавалося, западав під зоряним небосхилом у тихий, бо безпечний, сон велетня. Тільки коли-не-коли за річкою й мостом, десь авентінськими вулицями й майданами розлягалося серед тиші, до притлумленого гуркоту подібне, мірне й швидке тупотіння багатьох людських ніг. Були це військові нічні варти, що в різних напрямках проходили заснулою столицею.
Де-не-де ще на терасах єврейської дільниці сіріли мовчазні купки людей або невиразно манячила самотня постать, що стояла над поруччям тераси й у тихому роздумі, чи в пристрасній молитві зносила до неба свої руки й обличчя.
В глибоку цю тишу, в тепле та трішки розвиднене сяйвом півмісяця повітря з-за запертих божничних дверей вплітався чоловічий голос, що самотно й довго бренів там, у її середині. Муровані стіни й товсті одвірки всичували промовцеві слова, але звуки його голосу, приглухо вибиваючись назовні, здавалися за пісню, складену з усіх тонів, що на них можуть здобутися людські груди. Здавалися вони ніби безкраїм речитативом, що часами плинув спокійно й тихо, то знову шумував, як зшаленіла борва, то швидкий і задиханий, подібний ставав до водоспаду, що спадав схилом скелі; то знову вигрімляв бойовими трубами, кричав стогонами померлих з голоду, меча й пожежі;
