що опадали з рамен аж до землі плащами, коливалися там голови літніх жінок у барвистих завивалах, або в кольорових сітчатих очіпках. Денеяка на голову, плечі й чоло закинула білий серпанок, так що з-під нього видніли тільки великі східні, з огнистими зіницями очі та стримано всміхнені багряні вуста. Де-не-де на білому чолі полискувала золота пов'язь з великою посередині перлиною, з вух звисали коштовні серги, шию оповивало, сягаючи аж до гаптованого пасу, шкляне, подібне до діямантів, намисто. Де-не-де також, по блідому й зораному зморшками обличчю котилася сльоза, за лямпового світла мов діямант блискуча, або молоді, але ж сумні очі дивилися в далечінь з безмежною тугою. Десь в одному боці подзеленькували дзвіночки або металеві бляшки сандаликів, в іншому понад шепотіння, що шемріло навколо, здіймалося довге, розпачливе зідхання.
Зненацька шепотіння, зідхання, погамовані вигуки привітань, тихий подзвеньк жіночих сандалів та намиста принишкли; в непорушну тишу замінився глухий шерех, що супроводить завжди численні згромадження людей, складаючися хоча б з самих-йно порушень їхніх тіл та віддиху грудей. Здатися б могло, що кожний з учасників цього зібрання знерухомів і кожні груди на хвилинку повтримали віддиху. Східцями, що провадили на казальницю, сходив високий і худорлявий чоловік, зодягнений — річ ніколи тут небачена — в римську
