Сторінка:Міртала.djvu/174

у тяжкій неволі. За повсякденного життя, за звичного кола щоденних занять і крутанини, це з'явище, що позначковувало позавтрішній день нещасливої війни, менше впадало в очі та вражало серця. Проте, в цілому жалобному жахові впадало воно в очі кожного разу, коли, як сьогодні, громада сходилася в одному стінні й уводнораз тисячами очей і сердець спостерігала відсутність щонайдорожчих своїх сил та сподіванок. Тож то, задумані, похнюпі були довгі шереги темних, густооброслих, отінених жовтими або рудявими згортками завивал, облич; сумовито й жалобно звивалися чорні крайки по білих шалях темних хитонів, що аж землі майже сягали. За недавніх ще часів, шалі ці ткалося із сніговобілої лише вовни; але відтоді, коли в полум'ї та диму пожежі впала Єрусалимська божниця, їхні береги, звідкіля звисали, на знак домовленого з богом союзу, нитки й китиці, почали обводити чорними крайками. Чи ж дивоглядь? Мудреці, що з них складалося Ябуе, збори, де нараджувано над майбутнім Ізраеля, гадали, а принаймні проголошували, що сам навіть янгол Метатрон, заступник та оборонець Юдеї перед богом, обвів тепер у жалобні крайки сріблясті свої крила. Менш сумним виглядом позначалося зібране тут жіноцтво. На тлі мармурів, що здобили стіни, ясніло там багато молодих свіжих облич, звідки навіть урочистість цієї хвилі не могла стерти рум'янців та усміхів. Над фалдистими,