Сторінка:Міртала.djvu/172

пагілля. Виткі золоті пасмуги літер, понаписуваних на табличках із сніговобілого та, як свічадо, прозорого phengitu, були десятьма сінайськими заповідями; у низькові, за багряним запиналом, спочивала книжка Ізраеля; зів'яле пагілля, що оповивало вінком отвір низька, зірвано з кедрів, що росли по Ливанських горах, та з оливкових дерев, що квітчають Сіон. Давно сюди привезені, вони зів'яли й позасихали, але не здіймається їх доти, доки не буде спромоги замінити їх на свіжі; вогники, що горіли в двох семираменних, повизолочуваних ставниках, яскраво освітлювали цей вівтар та казальницю, що зносилася поблизу нього кількома східцями понад мармурову підлогу. На цю казальницю зіходжали звикло чоловіки, що мали читати й пояснювати людям уступи з тори, або ті також, що, прибуваючи з далеких країн, розповідали їм за далеку батьківщину, за розпорошених по цілому світові братів, за нові якісь думки чи праці, що їхній зміст становили релігійні вірування, громадський устрій або політичні сподіванки підбитого народу. На цей мент на казальниці не було нікого, рух згромадженої людности ще не припинився й божничні двері стояли настіж. Моаде-Ель, святі збори, скликувані сюди в релігійних або громадських справах, ніколи, може, ще не були такі людні. За пізнього денного часу скликав їх Сімеон тому, щоб узяти в них участь і покріпити свого духу могли