Сторінка:Міртала.djvu/169

Цю сторінку схвалено

— Чи не маєте заміру, — скрикнула, — згуляти перед Менохімовими дверима цілого вечора? Скоро ви лише раз одкриєте вуста, то не можете вже ніколи набалакатися досхочу. Замість цілуватися з Елею, споглянь на небо, Міртало! Нім дійдемо до батьківського дому, сонце буде цілком у своєму заході!

Мірталина рука, що оповивала шию подруги, раптом опала. Вона зняла очі до неба, що дійсно вже почало завозитися прозорою опоною присмерку. З-за темних цісарських садків, що вкривали Янікульські схили, винурявся білий ріжок півмісяця. Неспокійно перебігаючи очима по обличчях подруг, вона заговорила прудким уривчастим голосом:

— Ідіть до дому вашої матері… надійду до вас за хвилинку… Зараз мушу йти… мушу… туди, вбік мосту й арки…

Вона вчинила такий рух, що ніби не відійти, але, швидше б сказати, відбігти, відлетіти від них хотіла; та нагло, тремтячи на всьому тілі, з виразом невимовної муки в обличчі, зупинилася як стій і обома руками вчепилася за плечі й Еліну шию…

— Йду з вами… вже йду… ведіть мене… обійми мене Еле!..

Не спостерігаючи чудних змін, що заходили в її словах, рухах і виразі обличчя, веселі та захоплені сьогоднішньою врочистістю дівчата повели