Сторінка:Міртала.djvu/166

Цю сторінку схвалено

своєму заході? Хто був чудовий отой юнак, що я бачив, розмовляла ти з ним за пізньої вечерової доби? Чи й ти також станеш за огиду й ганьбу свого народу? Чи й ти… як Береніка…

Мірталине обличчя й постава змінилися раптом. З нетерплячої, благальної стала вона засоромлена, пригноблена. Очі долонями затулила.

— Ні, Йонатане, ні… Не пускай мене, Йонатане! Залишуся при тобі, не пускай мене!

Довге тужливе зідхання сколихнуло їй груди. Тепер вона сама вхопила руку свого товариша дитинства, і здавалося, що прагне прикутися до неї. Але він шорстко відіпхнув її від себе й того ж менту зблимнув полиск і розлігся дзвеньк криці. Короткий Йонатанів меч з-за раптовного його поруху висунувся йому з-під одежі й упав до Мірталиних ніг. Вона зірвалася, відхватилася й тремтячи, з смертельною огидою в очах, дивилася на знаряддя вбивства, що його Йонатан не підняв з землі. Його гострий і блискучий, як вістря ножа, погляд затоплювався в щоразу блідшому й огиди повному дівочому обличчі, що раз-у-раз одверталося. Помежи них вузенький соняшний промінь розпалював сліпучі сталеві блиски в короткому закривавленому мечі. Міртала приплющила повіки. Тут-ось, над знаряддям смерти, зависло перед її очима знаряддя штуки: пензель, що з-під нього випливав келіх білої лілії. В цей час на сходках з'явилася голова у важкому жовтявому завивалі.