Сторінка:Міртала.djvu/165

Цю сторінку схвалено

— За палючого літнього часу виведу тебе, дружино моя, до виноградника, що засадимо його власними руками, і як Воаз і Рут будемо стинати там стиглі кетяги аж до захід сонця…

— Сонце заходить… — вибухнув раптом із дівочих уст крик, що бренів майже жахом.

— Коли цілком згаснуть соняшні проміння, підемо до Моаде-Ель, де слухатимеш враз з цілою громадою те, що маю повідати…

— Пусти мене, Йонатане! Сонце заходить!

Її маленька рука даремне з усієї сили борсалася в залізній його долоні; не розтулив він міцного її стиску. Погляд його затопився в її обличчі похмуро й підозріло.

— Куди хочеш піти? Менохім не повернув ще з Еґерійського гаю… Сарині дочки не кличуть ще тебе йти з ними…

— Сонце заходить! Пусти мене!

— Куди хочеш піти? Міртало! Міртало!

Голос його, коли він двічі вимовив її ім'я, забренів жорстоко та згрізна.

— Сонце заходить!..

— Чи разом з ним заходить для тебе злочинна якась надія?

— Сонце заходить! Пусти мене!

— Слухай, дівчино! — зглуха та суворо крикнув він. — Чому паленієш і тремтиш на всьому тілі, а в очах тобі блищать сльози й полумінь? Куди хочеш піти? Що тебе обходить сонце в