Сторінка:Міртала.djvu/164

Цю сторінку схвалено

— Кривава війна й довгі туляння вчинили з мене такого, який я є. Але ж минув уже для мене день січ та мук. Пошлюблю тебе тут, первітко моя, в тиші та сумирності, як належить за часів недолі. Не хочу вінка на свою голову, ані флейт і цимбалів поперед шлюбним походом; не будуть тебе нести дружки в блискучих ношах і не прикрасять квітками твого волосся дру́жки… бо саме навіть весілля подоланого лицаря мусить бути поважне й оповите пахощами святої журби…

А Міртала раз-у-раз одвертаючи обличчя й щоразу бліднішаючи шепотіла:

— „Залишся в Фаніїному домі. Краса й веселість оповинуть тебе там у творчі свої обійми, а я приходитиму туди й вчитиму тебе мистецтва малювання“.

Притягаючи її руку до своїх грудей, Йонатан говорив далі:

— Поведу тебе з собою на землю вигнання, де ніхто нас не знайде й ніхто не сполохає нашого спокою. У низькій і темній хаті, захованій від світу стінню галлійських гір, приладнаємо двоє кросен, що на них я ткати, ти гаптувати будемо. Працею рук заробляючи на хліб наш і дітей наших, звікуємо наші дні, незнані та забуті…

— „Я вчиню з тебе другу Яйю з Крізікосу… за королівну будеш у чарівній державі мистецтва… будеш оточена радісним колом всіляких розкошів, слави й кохання…“