взимку, тремтячу й маленьку, оповивав я її в свою одіж. Був день, що я, посеред Апійського шляху, витяг тебе з-під копит римського їздця. Ти вчора віддячила мені за ті послуги, кмітливо й сміливо затуляючи мене від ворога. У моїх грудях, Міртало, жило колись лагідне серце, і вогнем суворим запалили його й поволокою залізною вкрили жахи війни та муки туляння. Зараз, коли я дивлюся на тебе, повертає до мене сумирна моя молодість. Миліша ти мені над зіницю мого ока; чудовні, мов у горлиці, є лиця твого обличчя, а шия твоя, як клейнод; вуста твої — яблука гранату, а волосся — царський шарлат, повитий у золото…
На схудлому й зчорнілому цьому обличчі позначався вираз пристрасного, півнепритомного манячіння. В запалих, темними синцями обведених очах, зблиснув полумень, подібний до того, що з ним спраглий мандрівець, по багатьох днях, збутих серед пустельних пісків, притуляє свої вуста до струмкової води. Вона ж одвертала раз-у-раз своє обличчя, а зблідлі її вуста нечутно прошепотіли:
— „Очі маєш чудовні й вимовні, Міртало, а вуста твої подібні до коралю, обвогклого в росах…“
І звіддалік, звіддалік дочула голос, що колись дзвінкою мовою латинян вимовив ці слова. З цього менту два голоси промовляли до неї: один близький, тут ось, побіля неї, бренів твердо й похмуро, другий юнацький, свіжий, співучий, віддалений, так віддалений, немов з іншого долітав світу…
