Дійсно, коли попригадував він спогади спільного їхнього дитинства, вона звела на нього боязкі ще, але приязні очі. Та цієї ж хвилини він узяв її за руку. Схудла й зчорніла його долоня була тверда й шорстка, вчувалося в ній призвичаєння до гнівного затискування зброї, а червоні рубці, що її вкривали, могли видатися за плями крови. Міртала знову відвернула обличчя й не могла повтримати тріпотіння, що струснуло худенькі її рамена. О! колись, в іншому світі, інша зовсім рука, біла, витворна, охоплювала її долоню в такому м'якому й солодкому стисканні, що від нього до грудей спливали струмені невимовної насолоди…
— Ти лякаєшся мене, легковажна дитино, не вміючи віддати належної чоловікові, вимордованому в святій борні, пошани. Не розумієш, якою гідністю вкриє тебе споконвічний, коли станеш за дружину оборонцеві його народу!
Його очі палали тепер гнівливою образою, а долоня щораз твердіше й болячіше стискала дрібну півдитячу її руку.
За якийсь втім мент, він знову зм'як.
— Чи завжди я був такий, як тепер, стужавілий в шорсткій правиці недолі, наїжений вістрями гніву та змагання? Згадай, Міртало, за спільне наше минуле. Літньої доби я приносив маленькій дівчинці, що бавилася біля порогу Менохімової хатки, розквітлі троянди з цісарського садку;
