Лагідний, всуміш з солодким почуттям усміх дивовижно зав'юнився на змучених Йонатанових устах.
— Несмілива вона, Юсте, — прошепотів він. — Коли відповідала тобі, рум'янець подібний до зорі, що сходить, узачервонив їй лиця…
— Красива вона й повна принади, — також тихо відповів Юст і зідхаючи додав: — коли б щонайшвидше міг уже ти на грудях своєї улюбленої утишити збурене своє серце!..
По якійсь хвилині він уже відходив, і Міртала знову зробила такий рух, немов бажала й сама також піти.
— Залишся! — скрикнув знову Йонатан.
Зупинилася перед нього в замішанню.
— Сідай тут, побіч мене.
Вона сіла на тому місці, де хвилину перед цим сидів Юст і, не зводячи очей, мовчала.
— Чого ти уникаєш мене? Поводишся зі мною так, немов би я був тобі за чужого. Чи ж не називала ти мене колись своїм братом? Зростали ми обоє попід одним дахом, і я, старший і сильніший, чи ж заподіяв тобі будь-коли якоїсь кривди?
Коли він говорив це, погляд його променів любов'ю, але звук голосу був шорсткий і поривчастий. Так довго, відай, видавав він бойові поклики, що зникли в його голосі лагідні й чулі бреніння.
— Звела на мене свій погляд! Дивися ж так на мене, дівчинко!.. бо з твоїх очей на мої рани спливає бальзам цілющий…
