в ньому важко було гнів від щирости розрізнити, він скрикнув:
— Не йди! Чому ти завжди тікаєш від мене? Сідай тут, хочу дивитися на тебе.
Вона залишилася, але не сіла. Спершись на поруччя тераси, нерухомим поглядом дивилася далеко, в просторінь. Юст з'їв кілька овочів, випив келих вина і встав.
— Час вже мені йти. Сонце схиляється до заходу…
Міртала швидким рухом повернула до нього обличчя.
— Чи гадаєш, Юсте, що швидко вже… сонце заходитиме?
Юст, з видимою приємністю дивлячись на неї, усміхнувся й відповів:
— Поглянь туди… за ту купу пласких дахів, на лінії Германікової арки, що викругляються високо вгорі… Чи бачиш те, на що я тобі показую?
Вона дивилася в той бік, куди Юст простягав свій вказівний палець, і поволі схитнула головою.
— Отож, коли чарівні й величні оті склепіння починають купатися в такому, як от зараз, яскравому промінні, сонце є вже в своєму заході. Що тобі сталося, дівчинко? Очі твої прибрали дивовижного вигляду й здалося мені, що ти стріпонулась?
— Дарма, Юсте. Зимний подув залетів сюди з-над Тибру, а арка ця… яскрава… засліпила мені очі…
