багатства мого дому. Ви, азіяти, знаєтесь на силі таємниць і маєте якогось бога, що від нього нібито за найбільшої журби дізнаєте ви полегкости та втіхи.
— Чого ж ти бажаєш? — запитав Менохім.
Красуня-римлянка з журними очима відповіла:
— Набридли мені всілякі скарби й насолоди. Не кохаю того, хто є мені за дружину, та й жадного з римських юнаків також не можу покохати. Прагну досконалости, чесноти якоїсь, що полум'ям спалахнуло б від неї моє серце; завзяття, що подібне було б до геройських вчинків моїх предків; бога того незнаного, що йому греки будують божниці й що інший мусів бути, ніж наші боги, що в них я вже не вірю.
Єврей слухав з напруженою увагою, а потім запитав:
— Коли не віриш ти в своїх богів, то навіщо ж одвідувала ти Еґерійський гай?
— Бо прагну тиші й тіні… Бо вмираю посеред гамору й блиску. Люблю роздумувати тут про надземну любов і про великі серця людські. Сучасне кохання є нице й паскудне, а серця тих, що оточують мене, з заліза або багна!
Над жіночою постаттю, що так ото незвично промовляла, Менохім похилився й довго-довго, з таємничими порухами й тремтячою сивою бородою, про щось їй шепотів. Видно було, що говорив їй, аби прийшла кудись в означеному часі,
