Візьми меча й, піднесена духом своїх предків, перед веди над нами в боротьбі, як огнистий стовб нашим батькам передував у пустелі!“ Була це, Юсте, велична хвилина, був це мент, коли жінка ця могла стати за душу свого народу, за міць і славу його, та — хто знає? — може й за його визволення… Але вона…
— Знаю, — докінчив Юст, — разом із своїм братом залишила столицю, де зірвався бунт…
— Вона втекла й своєї безпеки шукала в римському таборі! Там ото Тит, однією рукою кидаючи на Єрусалим головешки пожежі, другою вкладав на її палець обручку нареченої… О споконвічний! Чи жадна блискавка твоя не спаде на цих людей, щоб розірвати цей огидний, блюзнірський, потворний зв'язок!
Жахний на цей момент мав Йонатан вигляд. Його налиті кров'ю очі зводилися до неба, в корчевому тремтінні стрясалося його схудле обличчя, в руці знову блискав вийнятий з-за одежі ніж. Юст мерщій схопив його за руку.
— Заспокойся! те, чого ти так лякаєшся, може, ще й не станеться. Здавна вже Тит пошлюбив би Береніку, коли б не спротивлювався цьому його батько, що прагне споріднити своїх синів з щонайгіднішими римскими родинами й через це саме піднести пишноту низького, а щастям долі так високо знесеного, свого роду; коли б не спротивлювався цьому римський патриціят, що в сполуці
