собі? Спокуса легко може добутися до зшаленілого серця…
Йонатан засунув ножа за пазуху й, гірко посміхнувшись, промовив:
— Не лякайся! Агріпі твоєму жадної кривди не вчиню. День спеки довгий був і страшний. Спочинути хочу. Піду далеко, в тихому закутку зведу стіну свого житла, поставлю мої кросна й побіля дружини своєї буду вирощувати синів, щоб узяли по мені мою спадщину…
Занехаяв мови. Риси його обличчя, що за останніх слів злагоднішали були трохи, знову спохмурніли. Вулицею простягався, минаючи повз Менохімову хату, веселий вуличний натовп на чолі з жінками в опалому з голих рамен убранні, що побрязкували на музичних інструментах. Кілька сот чоловіка, обшарпаних і півбосих, з зеленими вінками на головах і де-не-де з розквітлими трояндами на грудях і в руках, поступали в такт музиці, верескливо сміючись і кричачи. В розвеселілій цій громаді почувалося зближення оргії, що мала відбутися по Аполонівських ігрищах; була вона за слабкий та одірваний відгомін тих шалених гулянок, що ними по самі вінця виповнювався й клекотів Рим за днів новорічних Сатурналій. Сатурналії, вправді, не швидко ще мали надійти, але Аполонове свято збуджувало також веселість, що її роздмухувала та розпалювала ще й скварна година липневих днів. Невидимі для нікого, Йонатан і Юст крізь
