подушки сиділо насхил двоє чоловіків. Один із них був Йонатан, голову другого затіняла глибока відлога киреї. Вони понаближали до себе обличчя, трималися за руки й тихенько проміж себе розмовляли.
— Юсте! — казав Йонатан. — Як же моя доля здається мені більш за твою гідніша заздрости! Як мисливці за оленем, так вганяються за мною ті, що з їхньою перемогою змагався я до останньої крихти надії. Але ані серце, ані обличчя моє не брешуть, і хліба свого не споживаю я за столом перекинчиків, як ти, Агріпин секретар, щоденний товариш і надвірний ганебної Береніки та зрадника Йосипа!
Юст силкувався заховати глибше в затінок відлоги своє засмучене обличчя.
— До збройної боротьби не потягали мене ані нахили мої, ані мої переконання, — відповів він тихо, — тому я й не товаришував тобі, коли ти на відгомін випадків, що заносилося на них в Юдеї, подався туди з багатьома тутешніми своїми однолітками. Т'адже серцем і звичаєм я вірний нашій батьківщині й вірі наших предків, а зараз, скоро Менохім повідомив мене за твоє прибуття, я прибіг сюди, як брат, зсумований за обличчям брата, що його він так довго не бачив.
Помовчавши якусь хвилину, додав:
— Чи дозволиш, щоб я з'ясував тобі певні речі, що ти їх ясно бачити не можеш?
