вуста, й на могилі моїй хай бур'яни переплітаються з колючими реп'яхами; але ж з душі моєї до душі народу мого перенеси хоч єдину іскринку надії, з пісні моєї вчини для нього довшим хоч на єдину хвилинку його існування, з праці моєї обітри йому з ока хоча єдину сльозинку скорботи…
Дрібні дівочі рученята простяглися з потімку й сягнули до спущеної на одіж Менохімової руки. Мірталина постава була покірлива. Зрозуміла все. Простягла руки й вже, вже, обік Йонатана, припасти мала до його ступнів; та вмить — шарпнулася знову в затінок і невпокійно притисла обидві руки до грудей, там, де захована за одежею лежала тоненька табличка, виповнена Артемідоровим письмом; водночас тихо прошепотіла:
— Назвав мене перлиною, що тоне в калюжі… Клейнод найдорожчий є душа мого батька!
Нагло підскочила, з блискавичною швидкістю станула проміж Йонатаном і дверима та, зриваючи з себе свого легкого паса, розгорнула його широко, як плахту, що нею хотіла буцім окритися. В широко розплющених її очах позначився жах. Також струснувся з жаху й Менохім, що, сидячи обличчям до дверей, так само, як і Міртала, побачив у тихенько відчинених знадвору дверях вкриту рудим волоссям голову й жовте, з маленькими блискучими очима обличчя, що прудко й цікаво розглядалося по кімнаті. Йонатан, сидячи плечима до дверей, не бачив нічого.
