— Ім'я моє! — відповів. — Ні, Йонатане! Єдине перед тебе відслонив я свою душу та й на твої вуста покладаю я печать таємниці. Бо що я таке є? Невідомий, вбогий, погорджуваний. Хто ж мене захоче слухати? Я ж хочу, щоб кожне моє слово було задля Ізраеля краплею укоїння та списом оборони. Тому зречуся слави свого твору, оголошу людям, що він є спадщина славетного нашого Ездри, що колись, по визволенні з менш тяжкої за нашу неволю, відбудував був Сіонську божницю. Великому літописцеві, пророкові прадавніх часів, мерщій йнятиме віри й швидше запалятися буде на духові нарід від його пісень, ніж коли б він знав…
— Зречетеся отже всілякої слави з твору, що був за працю цілого вашого життя?
— Не жадоба слави водила рукою й моїм серцем, — відказав Менохім, а за хвилинку зі схиленим обличчям, складеними долонями та ритмічно похитуючи станом, почав говорити покірливим, благальним голосом, немов молитву вичитуючи: — Оберни мене, споконвічний, на тінь, що зникає, на полум'я, що дотліває, на нікчемну піщану зернину. Хай стану я, споконвічний, повівом вітру, що пролітає, засохлим листям, що вганяє вітер по порожніх ланах, хай зникну я й розвіюся, як біла імла в соняшному промінні, як сіра курява під копитом їздця… Нехай — о споконвічний! — імення мого з роду в рід не вимовляють жадні людські
