обидва боки, тремтячі долоні безпорадно доторкалися лоба, очей, обличчя, грудей. Подібний він тоді ставав до дитини, що квилить, скаржиться, простягає до материних грудей безпорадні руки. Та тільки чи шамотався він, чи квилив, чи конвульсійно тріпав у повітрі босими ногами, чи вустам, що, зазвичай, мали лагідний зарис, надавав смішного виразу зненависти або загрози, — на знесеному високо догори його чолі тисячні зморшки виписували безліч омріяних марінь, в очах полуменів огонь невимовної чулости, а зборчатими, жовтими, тремтячими лицями час від часу поволі спливала велика, під тьмяним світлом лямпи блискуча сльозина.
Найостанніший промовець з того боку Тибру, дивлячись і слухаючи цього поета, посміхнувся б з погордою. Але Йонатанові груди дихали голосно та похапливо, зчорнілі, червоними рубцями позначені, долоні часто шукали батьківських колін, куди опадало пекуче з зворушення чоло.
Міртала висунулася також під світло лямпи й сиділа вже не біля своїх кросен, а коло стіни поблизу них. Потуга думки, що глибоко щось розважала, малювалася в її замружених слізьми блискучих і в Менохіма, мов у веселку, затоплених очах.
— Ім'я ваше, батьку, славетне й почітне буде серед Ізраелю… — скликнув Йонатан.
Менохім заперечливо похитав головою.
