складалося на цю похмуру, конвульсійну поему, що була не що інше, як один з тих утворів, що сила їх, під назвою Апокаліпсу, розходилася за тих часів по світу.
Менохім був поет, але такий, що створити його може лише нарід, що змагається з усієї сили своєї проти передчасної смерти, нарід, що тремтить в лихоманці від завданих йому ран, шаленіє в утискові насильства й у цьому своєму шалі снить про раї, потвори, чуда визволення та пекла помсти, що від пригнічень своїх тікає до п'янких конвульсійних прокльонів або до містичної країни екстазу.
Він був поет. Але попри тому він був худорлявий, босий, майже в лахмани зодягнений, з охриплим і писклявим голосом у вузьких, кволих грудях. Зараз, скинувши своє завивало й розв'язавши грубого паса, він зменшився та зщуплів ще більше. І не було в його голосі ані поваги, ані величі співця, ані грімних пророцьких звуків. Коли піднесено читав, а краще — з пам'яті виголошував щонаймогутніший рядок своєї поеми, його босі, що землі не сягали, ступні, коливалися й тріпотіли в повітрі, а худорляві руки чинили порухи, що на їхній вигляд погордливо осміхнувся б найостанніший промовець з того боку Тибру. Він скидався тоді на бідного, нужденного птаха, що конвульсійно тріпоче обдертими з пер крилами. Коли ж рядок був жалісний, благальний, охриплий його голос вибуював і тоншав, худе тіло хиталося в
