Коли вона це говорила, голос їй бренів жалем заблудлої душі, що із своїм блудом, як із життям, не може, проте, розлучитися.
По якійсь годині, сидячи в тіні своїх кросен на глиняній долівці, Міртала затоплювала в Менохімовім обличчі свої очі, де, здавалося, скупчилися всенькі сили її думок та почуття. Скинувши з голови важке завивало, а сиве своє волосся окривши малою округлою шапочкою, що не закривала йому високого, зораного зморшками чола, Менохім, при світлі малої лямпи, читав наголос з розкиданих перед ним на столі пергаменових карток. Насупроти, з півтіні вихилялося темне й нужденне, але ж уважне й скупчене Йонатанове обличчя, що сидів на низенькому стільчаку. Понад головами двох цих людей імлився, вилітаючи з лямпи, дим; Менохімове читання розляглося по кімнатці. Те, що він читав, було за виплід думок, мрій та страждань цілого його життя, за утвір, що він у цій хатинці та на узліссі Еґерійського гаю писав уже від багатьох років. Жалісні стогони, розпачливі крики, благання, докори й запитання звернені до бога, бунти супроти самого бога, містичні мрії за райську будучину, страшні самовтішення через вергані на ворогів прокльони, фантастичні сни й примари, що привиджували цих ворогів у постатях багатоголових орлів, крилатих коней, що розносять вони по світу безголов'я, морів, що виливають на землю чорні й смердючі води, — все це
