— Чому відхоплюєш руку? Лякаєшся цим опаритись? — затоплюючи свої цікаві очі у зблідлому дівочому обличчі, з усміхом прошепотів Гелій. — Не лякайся; не спалить тобі руки писання мого пана. Візьми й читай.
Взяла, занурила очі в письмі, й обличчя їй вкрилося виразом болю.
— Не вмію читати латинського письма… — заледве чутно прошепотіла вона.
Не виявляючи здивовання, Гелій запитав:
— Хочеш, щоб я тобі прочитав це?
Помовчавши хвилинку, відповіла благально:
— Прочитай!
Хлопець метким поглядом спозирнув на порожню в той момент вуличку. Вони стояли, зрештою, затулені трохи стіною будинку; він наблизився ще ближче до Міртали й тихцем, швидко прочитав:
„Ти не була сьогодні ані в кружґанку, ані в Фаніїному домі. Чи маєш замір не з'являтися перед мої очі вже ніколи? Я погодився б на це, коли б не жалкував чудової перлини, що втопає в калюжі. Завтра, о-захід сонця, чекатиму на тебе коло Германікової арки. Приходь!“
Дочитавши, Гелій подавав їй табличку, та ж вона її не брала. Простягала по неї руку й відхоплювала її. Вмить затулила долонями обличчя.
— Не можу… Не можу!..
Греченя не зрозуміло.
