Вона заледве могла собі пригадати, про що говорила перед хвилиною до сього часу.
— Так, заклинаюся мстивою Юноною! — вибухаючи сміхом, скрикнула вона. — Ти допікав мені сьогодні старістю та обмовництвом, отже мушу й я тобі навзаїм туги завдати.
Сп'ялася навшпиньки та, тримаючи весь час руку на художниковім плечі, почала таємниче шепотіти:
— Нехай твої друзі маються на осторозі. Недобрі вітри повівають над Гельвідієвою й Фаніїною домівкою та над головою отого старого буркуна Музонія, що його — нехай я згину, коли знаю, з якої рації — йменують філософом, бо лише дурниці витівати є його призначення. Якщо претор не вирішить Карової та Аргентаріїної справи так, як це подобатиметься Доміціянові… не ручуся, чи кінець цього місяця побачить ще його в Римі… Я довідалася за це від Цестія, що про все знає… Цісарський син!.. Кар мається за улюбленця цісарського сина! Чи твій претор зшаленів, що повсякчас опинається тим, що в своїх руках тримають земні блискавки? Музоній знову виповідав щось прилюдно за стародавніх диктаторів, що коли-йно, лише були непотрібні, складали свою владу до рук народу, що він їх нею наділив. Всі зрозуміли, до кого саме поціляв Музоній. Він та Діонис з Прузії й багато ще інших дурбасів гадають, що своїми криками зметуть з палатинського
