укладалася в нерухомі збори, в мальовничі вузли оплітався навколо її стану вишиваний у яскраві пальми пас; і коли вона, струнка й легка, тихим кроком проходячи через кімнату, несла в піднятій руці дзбан з червоної глини, то навдивовижу подібна була до тих дівочих грецьких та римських постатів, що, вибиті з мармуру, залюднювали римські майдани й кружґанки. І як всередині спокійних і білих статуй горить, немов схоронений там, огонь пристрасти, джерело їхніх чар і принади, так на блідавому, мовчазному її обличчі грали й миготіли блискавки близької бурі почуття. І як очі статуй, нерухомо ніби затоплені у безкраї, так і її очі, глибокі й задумані, попри все, що її оточувало, вдивлялися кудись ген далеко…
Йонатан їв мало. Довгі злидні відзвичаїли його від сутого споживання їжи. Вле, підносячи до вуст червону чару з вином, притримував її коло блідих губів і блискучим, з-посеред темних синців, що оточували повіки, поглядом безнастанно зорив Мірталу. По вечері, коли вона відчинила вузькі, непомітні майже дверки й зникла на темних сходах, що провадили до горішньої кімнати, що мала бути за помешкання для Йонатана, він звернувся до Менохіма, що все поринав у задумі.
— В дівчинці, — сказав він, — вчувається щось чуже… Рим дхне від неї.
Менохім відповів:
