— Йонатан… товариш мого Еноха!
І в його хмурних очах заблисла слізина, ніби коротка чоловіча відповідь на довгий жіночий плач Сари. Натомість блакитні, лагідні Горієві очі засвітили іскрами:
— Йонатан! лагідне хлоп'я, що його перетворило в лева кохання до рідного краю!
Обидва юнаки підвелися і з пекучими обличчями зблизилися до Міртали; позіскакували також із своїх сидінь дівчата і, побренькуючи дзвіночками, що прикрашували їхні сандалки, оточили свою перевісницю вінком рук і закидали її безліччю щебетливих запитів. Сара, плачучи ще, теж ставила Мірталі безладні запити. Молоді хлопці скрикували:
— Хочемо побачити його! Бажаємо його почути!
Гордій, дарма що був літнього вже віку, жвавий, таж іноді трохи наївний з-за своєї лагідности, втручав також і свого слова до жіночого й хлоп'ячого щебетання. Гомін не тільки що не стихав, але збільшився ще, аж доки нетерплячий Сімеон не скрикнув суворим і наказовим голосом:
— Замовкніть! Жінки, постуляйте балакучі вуста! Хлопці, відступіться набік! Ваші язики подібні до млинів, а голови — до порожнього поля, що з нього вітер цікавости змітає зерна розуму!..
Голосу батька родини, цього суворого голосу, що не знав ні ласки, ані сміху, услухнули всі.
