заледве, по проказаній Сімеоном молитві, руки бесідників простяглися до мисок та глеків, двері, що виходили на вулицю, відчинилися, і до хати ввійшла Міртала. Її появу привітав голосний погук трьох дівчат, приязний Горіїв усміх, цікавий, хоча й несміливий, погляд двох юнаків та пестливе прицмокання пухких Сариних уст. Але вона розкидливо й мовчазно, ні на кого не споглянувши, швидко перейшла велику кімнату, зупинилася перед Сарою та, поклавши обидві руки їй на плечі, нахилилася до неї й щось довго шепотіла їй на вухо. Сара, слухаючи, дивилася на все око, видавала уривчасті поклики, блідла й зашарювалась навперемінки; вже аж коли дівчина перестала шепотіти їй до вуха й випросталася, вона сплеснула в пухкі долоні, зірвалася з стільчака і, простягаючи до присутніх руки, крикнула:
— Чуєте! чуєте! що ця дівчина мені сказала! Ох! що вона мені сказала! Йонатан прийшов! Йонатан перебуває в оселі свого батька Менохіма! Йонатан, що пішов був туди… разом… із моїм Енохом…
Енох — це був той її син перворідний, що поліг трупом на бойовім полі… там! Зачувши за Йонатанів поворіт, жінка згадала тільки за свого перворідного сина і, затуливши долонями обличчя, ревне зайшлася слізьми. Але оголошена нею звістка зробила на всіх присутніх велике й різноманітне вражіння і Сімеон швидко встав і вимовив стиха:
