Сторінка:Міртала.djvu/106

коштовними покриттями; стола, що попри ньому сиділо двоє чоловіків, заслано дорогим східнім килимом, а в кутку кімнатки полискував срібний, важкий, семираменний ставник, обставленний мисками, глеками й келихами з дорогого металю. Щоправда не було тут ніде ані на стінах, ані на меблях, ані на посуді й щонайменшого сліду чогось, щоб вважатися могло за мистецький витвір: жадного малюнка, жадних прикрас, жадної нідесіньки веселої, витворної гри кольорів чи ліній. Все було тут суворе, поважне, одноманітне, а втім достатнє й майже багате. В кімнаті залягала тиша, бо дівчата шепотіли, а обидва чоловіки розмовляли тихцем, роблячи в своїй розмові часті перерви. В одному лише куті, поблизу срібного ставника, розлягався часом гомінкіший трохи вибух юнацького голосу, таж раптом і змовкав, скоро Сімеон, ніби задля того, щоб покласти край веселощам, що його вражали, повертав у той бік своє суворе й похнюпе обличчя. В втім, це ж його власний син, хлопець, що тільки-йно доходив юнацьких літ й що одним-один залишився йому по забитому римлянами на єрусалимських стінах старшому синові, розмовляв там із своїм приятелем, молодим ще також, Горієвим сином. І тільки в другій кімнаті, ще більшій за попередню, освітлюваній вдень малими, таж численними віконцями, а зараз — кількома ясними лямпами, панував великий рух і гамір. Там стояло,