закутку, вистелю собі вбоге гніздо й сховаю її в ньому від чужих очей…
Менохім довго думав, схитував головою й нарешті промовив урочистим голосом:
— Прирічена тобі з дитинства Міртала є наречена твоя. Візьми її з собою й пошлюби і хай ласка панова споляже на вас та на ваших нащадках. Лякаюсь тільки…
— Лякаєтесь, щоб її присутність не утруднила моєї втечі?.. Хай краще загине вона при моєму боці, аніж…
І знову у величезному зусиллі волі стримався й замовк. Грубими зморшками, в'ораними в Менохімове обличчя, спливали дві слізини.
— Сирітська буде моя старість, мов у кедра, що від нього дроворубова сокира відбатувала всі його паростки…
Підняв, втім, голову, спахнув, очі йому спалахнули блискавкою.
— Але ж, — покликнув він, — споконвічний у добрості своїй подав мені втіху незвичайну…
Його рука спала на пергамени, що вкривали стіл.
— З ними, — доказав стиха, — витриваю до кінця… ними до останньої хвилини служитиму справедливості… З них бухає проміння, що присвітить та зогріє дні моїх старощів…
— Ці пергамени, батьку, становили працю й ваше щастя перед тим ще, як я звідси пішов був. А що ви на них креслите…
