куту кімнати. Вона одірвалася нарешті від своїх кросен, де весь час стояла немов прикута, і вийшла на лямпове світло повільним, лякливим кроком. Знати було, що ця сцена й розмова, де вона мимохіть була за свідка, зробила на неї велике вражіння. Її обличчя зашарілось; несміливий погляд то схилявся до землі, то в лагідному, схвильованому виразі зупинявся на Менохімі, то звертався до Йонатана і, спіткавшись з допитливим його поглядом, у замішанні похилявся знову до глиняної долівки. Цей схудлий, зчорнілий із злиднів чоловік, із затвердлими в січах рисами, з похнюпим полум'ям у запалих очах, збуджував видимий острах у цій дівчині з хирним, тендітним тілом та артистичною натурою, що залюблялася в красі ліній та барв, у всій радісній та блискучій промінистості римського світу. Спустивши повіки, мовчки вислухала вона Менохімових наказів, що велів їй негайно йти до Сімеонового й Сариного житла сповістити їх за Йонатанове прибуття та попрохати в них вечері для дорогого гостя. Потім, слухняна й тиха, вийшла, причинивши позад себе, без найменшого рипу, двері.
— Брати наші нас не зрадять, — казав Менохім по її одходинах, — усі вони кохають тебе й виславлюють твоє ім'я…
Йонатан, насупивши брови, похмурний та розкидливий, вдивлявся в заглибину глиняної долівки, що видніла побіля його ніг.
