судити патріярха Никона. Въ лютому 1667 року гетьманъ листувавъ, що всякого усовѣщає Запорожцѣвъ, що бъ були вѣрными царю и жили братолюбно зъ московскими ратниками, але заперечує сему двоєдушный єпископъ Методій, по̂дбиваючи Запорожцѣвъ на все лихе, и баламутячи ихъ черезъ генерального судію Петра Забѣлу. Отакъ гетьманъ однымъ разомъ злорѣчивъ на двохъ: „Найкрасше було бъ, писавъ Бруховецкій про Методія, коли бъ во̂нъ поѣхавши въ Москву, тамъ и лишився, або нехай бы царь наказавъ єму жити де инде; ось теперь, якъ нема єго тутъ, такъ наче не той свѣтъ ставъ безъ него“. Чеплявъ въ своихъ доносахъ Бруховецкій и такихъ людей, котри̂ не могли мати прямого значѣня въ урядѣ Украины: отъ примѣромъ, во̂нъ выдававъ небезнечнымъ, що жѣнка и дочка Гуляницкого, котрый во̂дступився во̂дъ царя, прибули въ Кієвъ и задержались въ печерскому монастырѣ. Бруховецкій роздратувавъ проти себе и поспо̂льство, накладуючи руку на єго матеріяльни̂ выгоды: во̂нъ доносивъ, що воєводы не заборонюють поспо̂льству гнати на селахъ горѣлку, коли держати винницѣ можна самымъ лишень козакамъ. Такихъ дро̂бныхъ доносо̂въ гетьманъ понаписувавъ безлѣчь и видима рѣчь, що тымъ во̂нъ наживавъ собѣ ворого̂въ и по̂дбивавъ проти себе ремствованя въ народно̂й масѣ.
На останку Польща и Росія помирилися. Зупинивши воєнни̂ справы, во̂дпоручники обохъ державъ зъѣздилися ко̂лька разо̂въ, та довго не могли поєднатися, зновъ розъѣздилися, зсылалися зъ своими урядами и зновъ зъѣздилися.
Отакъ и проволѣкалася справа ажь до нового 1667 року. За Польщею показалось зновь бо̂льше надѣй и приводу проволѣкати справу, нѣжь за Москвою. Неблыскучимъ було становище московскои державы: фінансы занепали, монеты було въ омаль, новои не робили, платили служачимъ не гро̂шми, а сибірскими футрами, футра мусѣли спродавати, часомъ дешевше того, за що брали ихъ служачи, та й на футра була недостача. Во̂йско не гараздъ було вымуштроване; удержувати єго було трудно. Ватажки майже щоденно жалилися, що ихъ по̂дурядни̂
