Дня 17. вересня були именины царѣвны Софіи и ради того въ друге шанували украиньскихъ гостей обѣдомъ по такому жь самому ладу. Харчѣ постачавъ ключникъ Михайло Лихачевъ. День бувъ скоромный и стравы найбо̂льше були зъ мясива; переважала курятина, а за нею — лебедѣ, гуси, качки, баранина; пироги були зъ мясомъ, зъ сыромъ, зъ яйцями; були сластьоны, млынцѣ, а на останку обѣду лягоминки зъ яблокъ. Пили такъ само якъ и перше за здоровлє, але на сей разъ пили й за гетьмана, й за бояръ, и за все вѣрне во̂йско запорозке. По обѣдѣ гетьманъ обдарувавъ ключника шаблею, въ гарно̂й оправѣ.
Того жь дня Бруховецкій казавъ свому „приставу“ Желябужскому, що бы во̂нъ упрохавъ боярина Салтыкова, подати цареви таке „чолобитє“, що бъ пошанувавъ мене гетьмана великій державець; казавъ бы одружити мене зъ Московкою, а не женивши, не выпустивъ бы зъ Москвы“.
Не вѣдомо, чи хто зъ Москалѣвъ по̂дустивъ гетьмана на таку гадку, чи може во̂нъ самъ домыслився до неи, мѣркуючи собѣ, що се припаде до вподобы цареви, що въ бажаню украинского гетьмана, завестися свояками въ Москвѣ, завважать, мовь, мо̂цный замѣръ, пробувати непохибнымъ по̂дданкамъ и коритися царско̂й волѣ. Тодѣ, мовь, не сумнитимуться въ єго вѣрности, не гадатимуть про него, що й во̂нъ вдатенъ, по̂ти слѣдомъ тыхъ гетьмано̂въ, котри̂ зреклися московского по̂дданьства, а про таки̂ гадки — єму, гетьману, вже натякали.
Желябужскій спытавъ у гетьмана:
„А чи є въ тебе на прикметѣ невѣста? Дѣвку, чи вдову тобѣ треба?“
Гетьманъ во̂дповѣвъ: „Нѣ, на прикметѣ не маю нѣкого: братися зъ вдовою не маю думки. Нехай пошанує мене великій державець, каже менѣ одружитися зъ дѣвчиною. Побравшись, прохатиму у великого державця, нехай надѣлить мене на вѣки маєтностями поблизу Новгороду-Сѣверского; абы тамъ перебувала моя жѣнка, а по̂сля моєи смерти, що бъ и ѣй, и дѣтямъ було съ чого жити“.
Желябужскій на се промовивъ: „Коли твоя жѣнка тамъ перебуватиме, то й ты мусишь зъ нею бути, а якъ же, коли во̂йску выпаде зборище, такъ де єму збиратися? Зновъ же: ско̂лько треба, що бъ при тобѣ козако̂въ було?“