На се зъ валу во̂дповѣдали:
„Салтикова Дѣвиця належить не до короля, а до царя!“
Король вырядивъ вдруге сурмача съ тымъ самымъ вымаганємъ.
Козаки на сей разъ во̂дповѣдали выстрѣлами зъ смиго̂вниць (старини̂ гарматы мурови̂).
Тодѣ король звелѣвъ ити приступомъ. Було вже по̂дъ вечѣръ. Заревли гарматы: дымъ розо̂слався хмарою, котра заступила дняный свѣтъ; бомбы и гранаты посыпалися на мѣсточко; пѣхотинцѣ полѣзли на валы. Козаки могуче стояли и хоробро во̂дбивалися; пѣхота рушила назадъ. За тымъ козаки сами зробили три вылазы, оденъ у слѣдъ другому. Почало смеркатися. Пѣхотинцѣ ще разъ вдарилися на приступъ: попередъ себе покотили вони заставки съ колоды, котри̂ захищали ихъ во̂дъ козацкихъ куль. Не було вдачи и симъ разомъ; козаки прогнали приступъ.
Но̂чь вже вкрыла землю. Бо̂й не стихавъ. Въ той часъ, якъ козаки билися на вылазѣ, польски̂ во̂йскови̂ слуги кинулися на другій бо̂къ мѣсточка шукати броду, та несподѣвано знайшли потоплени̂ поромы. Слуги зрозумѣли, до чого ся рѣчь и заразъ взялися роскопувати греблю. Вода шугонула черезъ прокопане мѣсце, поромы повыплывали съ по̂дъ воды. Жовнѣры заразъ на поромы, по̂дплыли до дубового чистоколу, котрый стоявъ замковою горожею, та й вдарилися рубати палѣ сокирами. Въ замку кро̂мъ жѣноцтва и дѣтей нѣкого не було: козаки були на вылазѣ и сдодѣвалися, що семьѣ ихъ будуть цѣлкомъ безпечными въ замку. Боронити замокъ не було кому: польски̂ жовнѣры натовпомъ кинулись на него и вдарили таранами, що бъ швидше зруйнувати муры. Козаки довѣдавшись про се, покинули вылазъ и прожогомъ пустилися до замку, та запо̂зно вже було! козацкимъ семямъ не було спасеня.
„Згода! милосердя!“ гукали козаки.
Поляки обѣцяли милосердє, коли здадуться. Козаки во̂дчинили имъ браму и положили зброю.
„Нема вамъ милосердя!“ заспѣвали имъ тодѣ Поляки. Озвѣрени̂ и пяни̂ съ побѣды жовнѣры, лютували середъ темнои ночи; вони помордували и старыхъ и малыхъ, и мужчинъ и жѣноцтво; въ по̂тьмахъ вони й сами̂ не бачили, кого мордують. „Се по̂мста за нашихъ брато̂въ!“ гукали жовнѣры: уперта
