роду; на що во̂нъ взявъ на себе таку ваготу и во̂ддавъ Москвѣ козако̂въ и всѣ податки? сего зъ роду-вѣку у насъ не бувало“.
„Та єго приневолили приѣхати зъ старшиною въ Москву, а тамъ и примусили ихъ по̂днимати все, чого Москвѣ схотѣлося“, заступався за Бруховецкого и лѣвобережну старшину єго по̂сланець.
На сѣй радѣ, такъ само якъ и на радѣ у Гадячѣ, прирадили: во̂дчахнутися во̂дъ Московщины и во̂дъ Польщѣ и перейти по̂дъ Туреччину, сподѣваючись по̂дъ єи рукою добути васальну самосто̂йно̂сть Украины. Хмельниченко тодѣ хвалився, що выкопає батько̂вски̂ скарбы и поверне ихъ на платню Татарамъ, абы ослобонити Украину во̂дъ Московского царя и во̂дъ Польского короля. Єпископъ Методій повернувся зъ Москвы, куды бувъ запрошеный, судити зъ духовеньствомъ патріярху Никона, вельми не задоволеный. Єму й соболѣвъ мало давали и харчѣвъ не вволю выдавали, и не вызначали єму такого поважаня, якъ перше. Въ Москвѣ вважали Методія за чоловѣка цѣлкомъ вже мо̂цно приро̂сшого до по̂дданьства, тымъ-то й гадали, що вже нѣ на що єго пестити й лащити. Повернувши на Вкраину, Методій осѣвся проживати въ своєму Нѣженѣ. Живъ во̂нъ прилюдно, задававъ бенкеты, запрошувавъ на нихъ и Украинцѣвъ, и Москалѣвъ, и смѣливо та такъ рѣзко ганивъ Москалѣвъ и ихъ бояръ и єпископо̂въ, що разъ нѣженьскій воєвода Ржевскій мусѣвъ втѣкти зъ за обѣду, що бы не чути немилои єму ганьбы єго земляко̂въ. „У нихъ все препогано, мовивъ Методій, и вельможни̂ паны ихъ, и архієреѣ, и люде всякихъ рангъ таки̂ неотесы, таки̂ осоружни̂!… Нѣколи, доки й житиму, не поѣду до нихъ въ столицю“.
Бруховецкій давно вже ворогувавъ зъ Методіємъ: теперь, замѣрившись во̂дректися во̂дъ Московщины, во̂нъ вважавъ пожиточнымъ помиритися зъ нимъ и здружитися, найпаче жь, якъ дочувся, що єпископъ вже не має до Москвы колишнёи своєи дружелюбнои прихильности. Звести ихъ на мирову, во̂нъ выбравъ печерского архимандриту Инокентія Гизеля, хоча и зъ симъ гетьманъ давно вже не мавъ ладу. Во̂нъ вырядивъ запрошувати до себе въ Гадячь архимандриту. „Я хочь и не хотѣвъ, одначе жахаючись козако̂въ, и чи радый, чи не радый, а повиненъ бувъ ѣхати и поѣхавъ“, говоривъ опо̂сля Гизель.
